Як стати Тігіпком і не стати Яценюком – свіжі рецепти

Кілька технологій, котрі вірою і правдою служили українським політикам останні півтора десятиліття, уже віджили своє.

Власне, результати першого туру виборчої кампанії-2010 хоч і були прогнозованими, дають чимало приводів замислитися над тим, як провадити виборчі кампанії в Україні не лише Юлії Тимошенко та Вікторові Януковичу, котрі змагатимуться за перемогу у другому турі, а головно тим, хто розроблятиме свої виборчі кампанії на наступних парламентських та місцевих виборах.  

Отже, перша технологія: “ефект приєднання”. Тобто те, коли для того, аби стати зіркою електоральною, заручаються підтримкою “зірок” сцени, спорту і їм подібних. Звісно, концерт популярних виконавців таки досягає деякого ефекту: створює натовп, котрий заряджений позитивними емоціями, і легко піддається впливу та навіюванню. Однак ефект від такого заходу короткотривалий. Його потрібно підтримувати постійно іншими, доступними, засобами. Вони ж навіть будучи засобами довготривалої дії, зазвичай є значно дешевшими, аніж виступи та турне “зірок” сцени. Саме тому нині можна говорити про те, що президентські вибори-2010 були останніми вдалими політичними жнивами українських виконавців.

Роль “ефекту приєднання” можна спостерігати і у підтримці Юлії Тимошенко Леоніодом Кравчуком. Міське населення Галичини пов’язує імя Леоніда Макаровича не лише з проголшенням незалежності України, а й з Чорноморським флотом, відмовою від ядерного статусу, зрештою з Віктором Медведчуком як натхненником “темників” для ЗМІ та адвокатом Василя Стуса. Сільське ж населення пам’ятає пана Кравчука лише як учасника Білобезької угоди та інших приємних моментів початків незалежності України.

Друга  вмираюча технологія – це так звана “джинса” у засобах масової інформації. З одного боку президенські вибори допомогли багатьом з них вижити. Перетворившись у засоби агітації та пропаганди, деякі ЗМІ і далі живуть зі сподіваннями на найближче безхмарне майбутнє, очікуючи на вибори місцеві та парламентські. У приватній розмові один з редакторів львівської газети якось сказав: “Мені все одно хто платить. Головне – газета виходить, а люди не опинились на вулиці”. Проте це тимчасовий ефект, адже читач купує газету задля інформації, розваг, відпочинку, а не “джинси”. Відтак замовні низької якості політичні матеріали гублять і видання, і суспільство. Зрештою у більшості випадків є банальним викиданням грошей на вітер багатьма штабами. Результати першого туру виборів наочно продемонстрували: “джинса” ще має відносний вплив на свідомість сільського виборця. У містах при розповсюдженні мережі інтернет, різних каналів телебачення, широті кіл спілкування, “джинса” – це теж технологія минулого.

Таким чином можна говорити про те, що політичний піар виходить за рамки банальних звязків з громадськістю, а потребує стратегічного та системного підходу.

Третя – благодійність. Виборці уже навчились красно дякувати за зроблене і голосувати на власний розсуд. Гроші, вкладені у дороги, школи, клуби, перестають бути витратами на виборчу кампанію, а є просто окремим списком добрих справ конкретних лідерів.

Четверта – закордонний “креатив”. Про роль і значення, а головне – результат – використання заморських і не зовсім, але чужих “консультантів” з побудови іміджу та проведення виборчих кампаній в Україні, написано і сказано багато. Висновок один: дорого і неефективно.

Пята технологія – політик-блазень, анархісти і борці з усім і вся. Сумарний результат Василя Противсіх та інших більш ніж переконливе свідчення: блазні – це весело, потішно, але не серйозно! Хоча їх періодична поява є бажаною: політики-блазні задовольняють потребу виборців у позитивних емоціях, а заодно і використовують як психологічну приманку потребу людини побачити себе з кращого боку. Адже політик, котрий всіляко демонструє свої достоїнства, підноситься над публікою і підсвідомо принижує її. А от блазень навпаки такий як всі, і навіть при цьому кумедний.

Які ж виборчі технології все ще житимуть і матимуть вплив на потенційний електорат?

Насамперед – це послідовність і побудова цілісного образу. Свідчення цьому – більш ніж вдала кампанія Сергія Тігіпка: він не воював, не шукав ворогів, не поливав брудом, не піднімав з архівів чужих кримінальних справ, не звинувачував, а крок за кроком будував імідж та здобував підтримку. Він не шукав закордонного “креативу” як Арсеній Яценюк, а їздив країною і зустрічався з потенційними виборцями. А відтак завдяки спокійній виваженій кампанії став реальною “третьою” силою у країні, розпочавши свою боротьбу словами: “Я йду на вибори, щоб перемогти”.

Друга і невмируча на всі віки технологія – це чутки. Вони народилися разом з людством, і лише разом з ним і зникнуть. Попри багаторічні дослідження, вони так і залишаються не до кінця дослідженим феноменом існування суспільства. Доведено: і ті, хто розповсюджує чутки, і ті, хто їх слухає, стають співучасниками ніби однієї великої таємниці. Підсвідомо вони підносяться у власних очах, адже нібито є обраними, такими, що володіють інформацією, яка не кожному доступна. Автори чуток майже завжди залишаються невідомими, принаймні до певного часу. Геббельс залишив своїм послідовникам інструкцію зі створення та використання чуток: “Чим нахабніша та безглуздіша брехня, тим швидше вона розповсюджується”.

Третя технологія, що працює, - створення образу сильного і відповідального лідера з людським обличчям. І Віктор Янукович, і Юлія Тимошенко, і Сергій Тігіпко упродовж своїх виборчих кампаній усіляко демонстрували, що вони – сильні, безстрашні, вміють брати на себе відповідальність, і ніщо добре і людське їм не чуже. Тим самим підкреслюючи: я такий, як і ви, виборці, тільки знань, відваги та досвіду у мене трішки більше. Саме тому їм повірили. Наразі.

Ірина Вороняк, PR-агенція “Колібрі”.

http://galinfo.com.ua/news/62141.html