Перемога над нацизмом і фашизмом... (Неофіційні міркування історика)

(Неофіційні міркування історика)

Що принесла війна Україні?

Існує чимало критеріїв для визначення місця і ваги тієї чи іншої історичної події. В одних випадках це – масштабність, співмірність та зв'язок з іншими вагомими явищами, так би мовити, світовий контекст. В інших – вплив на долю певного народу, чи держави, глибина змін, спричинених нею. Інколи ж головним є її трагічне наповнення чи навпаки – героїко-романтичний потенціал. Та зазвичай, всі ці складові – взаємопов’язані, що власне, й дає повноцінне сприйняття історичного процесу.

Очевидно, що за всіма вказаними й іншими параметрами Друга світова війна та її визначальна складова – Велика Вітчизняна – мають незаперечний статус найбільш значущих, доленосних і суперечливих феноменів ХХ ст. Доказом цього може стати цифровий вираз війни: в кожному підручнику наводиться багато статистичних даних, що ілюструють її географічні обшири, кількість людей, залучених під армійські штандарти, бойової техніки й озброєння, людських і матеріальних втрат тощо. Але це – лише верхівка айсберга.

Справжні причини, рушії, тектоніку війни, її внутрішню напругу слід шукати в геополітичних стратегіях й особистих амбіціях тогочасних лідерів та вождів, мобілізаційних можливостях держав, здатності того чи іншого суспільства відповідним чином відреагувати на виклики і заходи керівництва країн, задіяних у збройному протистоянні.

Якщо більшість історичних подій оцінюється за іншими наслідками, для Другої світової війни не менш важливим є врахування загроз, які вона несла. Тривіальна боротьба за ринки, змагання суспільно-політичних систем, імперські марення деяких діячів, які несподівано були винесені на «гребінь» історії й при цьому втратили відчуття реальності, далеко не вичерпували інтриги кривавого сценарію її дійства. Світ вперше віч-на-віч зіткнувся з ідеологічними концептами, що набули державного рангу й були пронизані сатанинською антигуманістичною спрямованістю.

Ані фашизм, ані нацизм вже не мали нічого спільного з традиційними формами європейського й азіатського націоналізму. Його родовий зв'язок простежується хіба що з крайніми різновидами фізіологічного расизму, густо приправленими псевдофілософськими просторікуваннями про історичну місію одних та історичну провину інших народів. Перегукуючись з давніми оккультистськими збоченнями, нацисти, на відміну від язичницьких жерців, сакралізували вбивство не однієї чи кількох людей, а цілих етнічних спільнот і націй, визнаних «неповноцінними».

Нині на цьому слід наголошувати, оскільки віддаленість подій приглушила зловісний зміст доктрин, які намагаються реанімувати й осучаснити деякі нерозумні нащадки тих, хто пережив війну.

Ще одну загрозу ніс економічний егоїзм, що трансформувався в таку собі презумпцію винятковості окремих держав, тобто неподільне, монопольне право на людські, матеріальні й сировинні ресурси майбутніх жертв агресії. На слов’янські народи очікувала сегрегація та сепарація за расовими ознаками й перетворення на безправних рабів.

Та чи не найбільше Гітлера і нацистську верхівку цікавила Україна з її природними багатствами й родючою землею. Щодо автохтонного населення, то проблему планувалося вирішити просто: після успішного (а в цьому Берлін не сумнівався!) «походу на Схід» українські простори мали заселити німецькі колоністи – вчорашні вояки й хазяйновиті бауери, а місцевий люд прирікався на підневільну працю. «Зайві роти» передбачалося планомірно знищити.

У вищому владному ешелоні ІІІ рейху не було єдності в підходах до культурно-освітньої політики на Сході. Однак її стрижневу сутність недвозначно сформулював фюрер: «Широким масам рабів буде надане благодіяння бути неписьменними». Непотрібними та й шкідливим вважалося «потурання» культурним запитам «неповноцінних» народів.

Зверхнє ставлення завойовників до української науки і культури не завадило гітлерівцям системно підійти до виявлення і вилучення музейних реліквій, картин, скульптур, цінних книг, рукописів, наукового приладдя, церковного начиння та дзвонів, інших історико-культурних надбань. Відчужуючи елементи матеріальної культури, займанці намагалися знищити духовну субстанцію, основи національної і соціальної самоідентифікації українського народу. Доказом цинічного ставлення «культуртрегерів» до культури «тубільців» стало нищення всього, що не становило інтересу для цілої мережі спеціальних штабів, що по всій Україні займалися пограбуванням нашої духовної спадщини.

Розчищаючи «життєвий простір» для «чистокровних арійців», нацистська верхівка вже в ході війни вдалася до примусових трудових міграцій, покликаних забезпечити німецьку індустрію й сільське господарство практично безкоштовною робочою силою.

Політика працевикористання «остарбайтерів» вимивала з українського соціуму найбільш продуктивну (і репродуктивну) його частину. 2,4 млн. наших співвітчизників у роки війни скуштувати гіркого ерзац-хліба на чужині. Можна тільки припускати, що б з ними трапилось, якби війна продовжувалась чи завершилась перемогою Німеччини та її союзників…

У сучасній західній літературі можна зустріти версії, автори яких по суті заперечують геноцид щодо слов’янських народів. Мовляв, масового знищення українців, росіян, білорусів, поляків на етнічній основі не було, їх «ліквідовували» як «бандитів», шпигунів, диверсантів, комісарів, партійно-радянських функціонерів, партизанів, підпільників, повстанців та інший «підривний елемент».

Спростування цих тверджень базується на співставленні положень резолюції ООН, в якій міститься визначення геноциду, з окупаційною практикою. Розстріл заручників, прилюдні повішання «бандитів і саботажників», обмежувальні заходи в культурно-освітній сфері доповнювалися грабіжницькою продовольчою політикою, що спричинила масовий голод і викликала хвороби та смертність на цьому ґрунті сотень тисяч людей. Лише в Харкові голодною смертю знищено майже 100 тис. громадян. А скільки поневірянь зазнали матері, маючи на руках кількох дітей і думаючи тільки про одне: як їх нагодувати. Що це – як не геноцид!?

Чи була Перемога і чим вона була?

Ще зовсім недавно така постановка питання просто викликала б здивування чи посмішку. Однак нині воно незрідка є предметом дискусій навіть у поважних наукових колах. Не хотів би ображати опонентів, але ті публіцисти від науки, які приміряючи на себе тоги адептів «національної історіографії» («національної версії Другої світової війни») навіть не помічають того, як їхні позиції перетворилися на дзеркальну протилежність справедливо розкритикованої ними радянської концепції війни з її тенденційністю, фігурами замовчування, ідеологічними штампами й міфологемами. Не існує більшої небезпеки для вченого, як свідоме (та й мимовільне) обстоювання заздалегідь сформульованих постулатів, обслуговування соціального замовлення будь-яких політичних сил, кон’юнктурний конформізм.

Місія науковця (попри деякі елементи схожості), принципово відрізняються від методів роботи політтехнологів і журналістів (при всій повазі до представників цих професій). Професіоналізм історика полягає не тільки в критичній, безсторонній, всебічній інтерпретації джерел, а й у високому ступені відповідальності за якість кінцевого продукту дослідницького процесу – наукового знання.

З огляду на це полеміку з приводу місця і ролі України у війні, «причетності» українського народу до перемоги над нацизмом і фашизмом слід звільнити з-під тиску корпоративних, політичних зобов’язань і навіть особистих симпатій та антипатій.

Про що ж свідчать факти?

Мають рацію ті, хто вважає, що українців у вир війни втягнули без їхньої на те волі (за відсутності суверенної державності таке волевиявлення, навіть делеговане керівництву цієї держави, було неможливим).

Та чи слід сприймати народ України винятково як пасивну жертву війни? Навіть з урахуванням атрофованої спроможності до самоорганізації населення у 20 – 30-ті роки, в українському соціумі, разом з іншими реакціями і моделями поведінки (паніки, дефетизму, паралічу волі, зловтіхи щодо невдач сталінського режиму тощо), потужним струменем били органічні для тогочасного суспільства почуття патріотизму, готовності до самовідданого захисту «власних вівтарів й осель».

Мені важко погодитися з тим (нехай це, можливо, комусь і не подобається), що радянський патріотизм – це щось якісно нижче, меншовартісне, ніж національний патріотизм українців, росіян, поляків. Його внутрішньою іманентною ознакою була не ідеологічна складова (яка ж форма патріотизму її не має?), а природне бажання врятувати середовище свого буття. Просто для когось йшлося про рідну сім’ю і домівку, а дехто екстраполював свій громадський обов’язок на всю країну.

Партійно-радянські структури добре володіли різноманітними засобами мобілізації суспільства і вправно їх використовували. Будь-який захід вони могли перетворити на масову акцію, масштабну кампанію, причому майже завжди надавали їй вигляду ініційованої знизу громадсько-політичної самодіяльності. Війна викликала необхідність застосування всього арсеналу таких засобів. Але й за цих умов щире бажання стати на захист вітчизни, непідробний ентузіазм також мали місце.

Про те, що це були не окремі епізоди на загальному неприглядному фоні, свідчать хоча б такі цифри. До 5 липня 1941 р. у Києві 52 тис. добровольців виявили бажання зі зброєю в руках зустріти агресора, до середини серпня 168 тис. харків’ян подали заяви з проханням відправити їх на фронт.

З мешканців Харківської області створено корпус народного ополчення чисельністю 85 тис. чоловік, Миколаївської – 70 тис., (Ворошиловградської (Луганської) – 100 тис., Одеси – 55 тис., 160 тис. громадян республіки вступили до винищувальних батальйонів, у складі яких протидіяли ворожим диверсантам, а за потреби - вели справжні бойові дії. Чимало дівчат виявили бажання поповнити лави медико-санітарних підрозділів, що формувалися з членів Товариства Червоного Хреста й Півмісяця.

Та найбільша кількість чоловіків призивного віку потрапила до діючої армії. Упродовж перших місяців після нападу Німеччини з 16 областей УРСР до Червоної армії, Військово-повітряних сил та Військово-морського флоту влилося 2,5 млн. чол.

Скептики наголошують: це були примусові мобілізації, а всі патріотичні рухи – добровільне прилучення до Збройних Сил, збиральні акції до «Фонду оборони» тощо – інспіровані владними  структурами. Насправді, важко уявити державу, в якій би призов до армії в стані війни був пущений на самоплив.

Щодо патріотичних рухів, нічого дивного немає в тому, що їхню координацію й організацію взяли на себе партійні, профспілкові, комсомольські організації (а хто ще мав це робити за відсутності доброчинних та інших громадських об’єднань?). Та і в першому, і в другому випадках неможливо заперечити активну громадянську позицію багатьох мешканців України, їхнє непідробне бажання дати відсіч найманцям, допомогти державі вистояти, розділити тягар випробувань з іншими співвітчизниками.

Ще одна проблема, пов’язана з особливостями та ефективністю радянського руху Опору. Запізніла еволюція поглядів на підпільно-партизанські форми протидії окупантам, криза лояльності до сталінського режиму значної частини населення України, успішні контрзаходи німецьких та румунських спецслужб і каральних органів не дозволили руху Опору набути того «всенародного характеру», як це подавалося в історіографії радянської доби.

Змагання з Білорусією за вищі кількісні показники повоєнного керівництва двох республік приховували неоднозначну картину: поряд з незаперечними успіхами партизанів та підпільників у ворожому тилу ніхто не хотів згадувати прорахунки керівництва СРСР, відсутність розуміння специфіки цієї форми боротьби з сильним і досвідченим противником, прикрі втрати, невисоку результативність багатьох підпільно-партизанських формувань і т.ін.

Водночас слід визнати, що диверсійна, розвідувальна, бойова, агітаційно-пропагандистська діяльність учасників антифашистського руху Опору, які до того ж виконували функцію політичних репрезентантів радянської влади на окупованих землях, стала одним з чинників перемоги над ворогом.

Несвідомо чи навмисно деякі публіцисти й фахові історики ототожнюють більшовицький політичний режим і суспільство (в усьому розмаїтті його соціальних ідейно-політичних, етнічних, конфесійних компонентів). Справедливо критикуючи вади і злочини режиму (і при цьому зовсім не згадуючи його сильні сторони), вони «разом з водою виплескують дитину»: оскільки режим був поганим, то і всі, хто його безпосередньо чи опосередковано (виконуючи розпорядження чи накази) підтримував, також чинили недобре.

Звертаємо увагу на повне ігнорування юридичного контексту, адже держава, суспільство і кожен громадянин жили у певному нормативно-правовому полі (Конституція, закони, директиви, циркуляри, накази ДКО, Укази Президії Верховної Ради тощо), мали певне коло зобов’язань (дотримання законів, військової присяги і таємниці і т.п.). Те, що правляча верхівка припускалася численних порушень, беззаконня і репресалій лише додає рельєфності й без того суперечливій картині.

Про це свідчить співіснування жертовності й дезерції, стійкості й зрадництва, високих злетів людського духу й ницості в армії, ворожому і радянському тилу. Відчуження влади від основної маси громадян не пройшло безслідно, воно виявилось у диференціації настроїв, життєвих стратегій та моделей поведінки на груповому й колективному рівнях.

То ж, можливо, саме згуртування далеко не монолітних «шматочків» українського соціуму (як і російського та інших), його орієнтація на протистояння з нацистами стало тією сильною стороною сталінського режиму, що в довоєнні часи діяв так непослідовно та завдав народу стільки страждань.

За роки війни (з операцією 1945 р. проти Квантунської армії на Далекому Сході включно) до Збройних Сил СРСР було мобілізовано понад 6 млн. громадян України. Це складало близько 20 % їхньої чисельності. У 1943 – 1944 рр. у багатьох з’єднаннях і частинах Червоної армії налічувалося від 30 до 70 % українців.

Серед генералів, адміралів, маршалів Радянського Союзу близько 300 мали українське коріння. Відповідну частку становили й втрати військовослужбовців, партизанів та підпільників. Всі вони, живі й полеглі в боях, – билися за свободу свого народу й вірили у перемогу. Упродовж 65 останніх років вони святкували День Перемоги, до якої йшли через кровопролитні битви, біль втрат, дошкульні поразки й важкі успіхи.

Хто може відібрати це право відчувати себе причетним до великого історичного дійства?

Як можна заперечити неспростовне: ці люди знищили нацистську гідру, яка принесла людству незліченні і незмірні страждання, загрозу знищення цілих народів, у тому числі українців? Тому для тих, хто пропонує змінити назву свята, можна порадити одне: День пам’яті чи день Скорботи можна відзначати в будь-який інший час – війна залишила стільки пам’ятних і трагічних зарубок!

А День Перемоги необхідно залишити не тільки з пошани до тих, хто її здобув, а й заради їхніх нащадків і тривкого зв’язку поколінь, без якого немає родоводу, а історія перетворюється на кон’юнктурний анекдот.

Для чого розводять мости…

Яку б сторінку війни не обговорювали науковці, журналісти, громадськість, так чи інакше виринає тема, пов’язана з ОУН і УПА. «Чорний переділ» у ставленні людей до проблеми українського самостійницького руху виник не сьогодні і не вчора, а ще в роки війни. Цей рух не з’явився нізвідки, не був принесений на чиїхось багнетах, а став реальним виявом прагнення українців до незалежності й суверенної державності.

Те, що він тривалий час був ізольований від Великої України й локалізований на західноукраїнських землях у складі Польщі, надалі створювало йому реноме суто внутрішньо-галицького явища, а деякі явно запозичені (й дуже тоді модні в Європі) ідеї радикального націоналізму істотно підпсували його репутацію. У 20-60-ті роки збройні форми національно-визвольного руху з’являлись у багатьох куточках планети і в цьому сенсі український самостійницький рух не був унікальним.

До речі, він охоплював не тільки радикальне крило ОУН, а й інші громадсько-політичні сили, що не поділяли крайніх поглядів деяких лідерів Організації.

Наріжним каменем звинувачень на адресу ОУН залишається її співпраця з німцями. Той факт, що Радянський Союз співпрацював з нацистською Німеччиною упродовж тривалого часу у багатьох сферах, в тому числі й військовій, при цьому опускається («Те, що дозволено Юпітеру,…»). Загострюючи увагу винятково на негативних сторінках історії ОУН, її ідейні противники не бажають визнавати того, що давно визнає весь світ, а саме: історичної легітимності цього та інших національно-визвольних рухів.

Насильство і злочини?

Так вони мали місце і винні зазнали покарань згідно з існуючим тоді законодавством. Але ОУН і УПА в жодному міжнародно-правовому акті (в тому числі на Нюрнберзькому процесі, де радянська делегація могла провести таке рішення без надмірних зусиль) не були юридично кваліфіковані як такі, що чинили злочини проти людства.

Вочевидь, не слід виправдовувати невмотивоване насильство і терористичні акції обставинами воєнного часу (але саме війною пояснюють аналогічні дії всі її учасники, які сповідували принципи - «війна спише все» й «ціль виправдовує засоби»).

Український самостійницький рух мав значну соціальну базу (причому не тільки в західноукраїнському регіоні). Лише через його збройні формування в 40–50-ті роки пройшло близько 400 тис. осіб.

Десятки тисяч учасників боротьби за Українську суверенну соборну державу (УССД) загинуло в зіткненні з німецькими й радянськими спецслужбами та військами. Сотні тисяч родин стали заручниками ситуації й були ув’язненні та депортовані в східні райони СРСР.

Незримий рубіж на довгі десятиліття розкроїв українське суспільство. Для мешканців тих регіонів, що були епіцентром самостійницького руху, це – не просто історія, а частина їхнього буття, світогляду й історичної пам’яті (причому не тільки з позитивним, а й негативним зарядом). З цим фактом слід рахуватися. Потрібен час, щоб з цим ще й змиритися.

Досвід громадянського протистояння в крайніх виявах (в США, Іспанії та інших країнах) переконує: за відсутності цілеспрямованих інспірацій та маніпуляцій з громадською думкою сприйняття гострих проблем минулого поступово втрачає конфліктогенний потенціал, що, в свою чергу, сприяє консолідації суспільства.

Там, де в роздмухуванні протистояння на ґрунті історичних подій паразитують певні політичні сили, воно у латентних та відкритих формах пролонговується на тривалий період.

Всі дотеперішні спроби примирення ветеранів УПА і Червоної армії «згори» завершувались невдачами. Надто глибокими виявились душевні й фізичні рани, взаємні образи. Лише час здатний їх втамувати.

А життя й сприйняття історії розвиваються за власними законами. З часом гострота сприйняття «своїх і чужих» зникає. В радянській літературі самодержавство, а потім – меншовики, есери, білогвардійці, отамани трактувалися як «класові вороги».

Тепер ці явища спокійно вивчаються, захищаються дисертації, створюються монографії і ніхто не здіймає галасу з приводу цих трансформацій.

Напевно, так буде і з проблемою ОУН та УПА. Це – частина нашої історії, якою б трагічною і дихотомічною вона не була. І щось у ній відкидати, демонізувати чи надмірно романтизувати – шкідливо для суспільства й держави.

А те, що вона «не зовсім вписується» в контекст Перемоги, – явище ідеологічного порядку. Змінюються ідеологічні настанови – змінюється ставлення до людей, до цілих пластів історії. Тільки не потрібно штучно прискорювати цей процес. Рано чи пізно розведені мости з’єднуються…

Наслідки війни для України.

У «доперебудовний» період завершальний етап війни супроводжувався глорифікованими оцінками, що мали, насамперед, засвідчити переваги соціалістичної системи над капіталістичною й радянського військового мистецтва зокрема. Якщо День Перемоги став державним святом, то про завершення Другої світової війни згадували хіба що фахівці. І це не випадково.

На Заході творився власний міф війни, в якому військовим й економічним зусиллям Радянського Союзу відводилося зовсім не чільне місце. У свою чергу, в СРСР незаперечним вважалося твердження про те, що основним і вирішальним для всього ходу війни був радянсько-німецький фронт, а головним театром Другої світової стала територія радянських республік.

У цьому змаганні колишніх союзників було зламано безліч списів, хоча переконати іншу сторону нікому не вдалося.

Попри те, що дискусії в цьому руслі несуть певне ідеологічне навантаження, повністю їх ігнорувати не варто. Надто велику ціну сплатив наш народ за перемогу, щоб відмовитися від багатьох позицій, що стали безпосередніми наслідками війни.

Українці сповна спізнали жорстокість нацистського окупаційного режиму, насаджуваного на всіх етнічних українських землях.

Ми й дотепер достеменно не знаємо, скільки наших земляків загинуло в ті зловісні часи на фронтах і на окупованих територіях (за різними оцінками – від 7 до 10 млн.).

Складно обрахувати і демографічні втрати (фахівці припускають, що ця цифра може сягати 13–17 млн. осіб). Величезні матеріальні втрати відкинули республіку на десятиліття назад. І вже зовсім неможливо осягнути моральні страждання людей, які втратили рідних і близьких, житло і майно, життєві перспективи, стали інвалідами, сиротами, вдовами.

Людські втрати, матеріальні збитки і реальний внесок українського народу в розгром нацизму і фашизму дозволяють Україні впевнено почуватися серед держав-переможниць. Україна була членом Антигітлерівської коаліції та саме на цій підставі (з урахуванням ролі українського чинника у перемозі над державами осі) була запрошена до почесного клубу співзасновників Організації Об’єднаних Націй. Незважаючи на відсутність всіх атрибутів суверенної держави, УРСР реалізувала в цей час можливості, закладені в союзній Конституції.

Україна виступила окремою стороною Паризьких мирних договорів з Болгарією, Фінляндією та іншими сателітами Німеччини у період Другої світової війни.

Одним з важливих міжнародно-правових наслідків війни було встановлення нових кордонів України. Влітку 1945 р. укладено договори з Польщею і Чехословаччиною, що закріпили входження до складу УРСР західноукраїнських земель і Закарпаття.

У літературі ці кроки описуються як заключний етап соборизації українських земель. Однак Сталін дбав насамперед про геополітичні (а не українські національні) інтереси, оскільки поза межами республіки залишилося чимало українських етнічних земель: Холмщина, Лемківщина, Підляшшя, Посяння.

Втім, ці обставини жодним чином не ставлять під сумнів правомірність і значення цих великих територіальних прирощень, що завжди вважалися органічною складовою українського простору.

Ялтинсько-Потсдамська система юридично закріпила новий повоєнний устрій у світі, в якому Україна посіла вагоме місце.

Деякі «гарячі голови», вириваючи окремі епізоди з загального історичного полотна, у звинувачувальному ражі засуджують все, до чого був причетний Сталін. Та вони забувають про те, що в історії діють не тільки суб’єктивні, а й об’єктивні чинники, які реалізуються в певних тенденціях і закономірностях. І в цьому випадку реальність, оформлена системою міжнародно-правових актів, легітимізує наслідки і результати Другої світової війни у тому вигляді, що існував упродовж останніх 65 років.

Про це, до речі, повинні пам’ятати й ті закордонні політики, громадські діячі, журналісти й науковці, які ставлять під сумнів статус-кво, прагнуть до ревізії усталених кордонів, інспірують сепаратистські акції в Україні, розхитуючи її стабільність і територіальну цілісність. Історичний досвід вчить: такі спроби завжди закінчуються конфліктами, наслідки яких важко передбачити.

Ріка пам’яті нашої…

Пам'ять про війну формується під впливом багатьох чинників: власне подій воєнної доби, учасниками яких люди були, офіційної пропаганди, мистецтва, літератури, наукових публікацій, музейних експозицій і т.ін. За багатьма ознаками пам'ять (як колективна, так і персональна) схожа з історичним міфом. У даному разі під міфом розуміється не казково-фантастична віртуальність, а узагальнений образ історичних явищ, що склався під дією вище означених факторів.

Формування історичних міфів відбувається в результаті одночасної взаємодії різних елементів, однак найбільш дійовим і визначальним є державна політика у сфері пам’яті.

Як це не прикро, слід визнати, що в сучасній Україні відсутні усвідомлення важливості цієї справи, виваженої концепції політики пам’яті, відповідних технологій її реалізації та засобів моніторингу результатів.

Внаслідок цього суспільство не може отримати від держави чітких, зрозумілих сигналів та орієнтирів, адекватних диспозицій. Це пролонговує у часі непомітне, на перший погляд, протистояння, що ґрунтується на різних оцінках окремих історичних епох, подій та персоналій. Не можна не помічати й прагнення певних політичних сил систематично спекулювати на цих проблемах у період «електоральної активності».

На часі – вивчення досвіду інших країн, у яких ці питання розглядаються і вирішуються в руслі стратегії національної безпеки. Пускати такі процеси на самоплив – означає посилювати існуючі ризики, а також бути не готовими до нових викликів, на які такий багатий глобалізований світ. Хочемо ми того, чи ні, нам доводиться конкурувати не тільки в економічній чи військовій сферах, а й у гуманітарно-цивілізаційній, зокрема, за право жити на власній землі, мати власну історію, культуру, мову.

Коли наближається чергова «кругла дата», пов’язана з війною, не потрібно спеціально занурюватися в Інтернет, аби зрозуміти, що суспільство бурхливо реагує на будь-які посилання в цьому плані. Масив інформації заполоняє шпальти періодики, телеекрани, радіо. Одні обговорюють деталі, інші відразу беруться за фундаментальні речі. Так, уже впродовж десятка останніх років ставиться під сумнів доцільність вживання терміну «Велика Вітчизняна війна».

Дискредитація «міфу Великої Вітчизняної війни» його опонентами відбувається шляхом простих логічних прийомів. Оскільки війну вів сталінський режим, то українського інтересу тут не було.

Отже, це перемога не українців, а одного тоталітарного режиму над іншим. Те, що мільйони наших співвітчизників самоусвідомлювали себе не «гвинтиками» чи «гарматним м’ясом», а саме українцями, якось непомітно опускається. Невже, поповнивши лави Червоної армії, призовники з різних регіонів республіки втрачали свою українськість (мову, любов до рідного краю, пісні тощо), перетворюючись на запрограмований ідеологемами й гаслами додаток до зброї?

А, можливо, саме це провінційне почуття нерозривної єдності з малою батьківщиною, пуповина родинних та мікросоціальних зв’язків і стали тим єдиним стрижнем, на якому тримався солдат, щоб не зірватися, не здатись у полон, не дезертувати, врешті-решт, не втратити людську подобу у пеклі боїв.

То чи здатне щось заступити місце «міфу Великої Вітчизняної війни»? Можу припустити, що тепер це неможливо.

Новий «національний міф», що базується на обґрунтуванні справедливості та історичної перспективи українського визвольного руху, має право на існування, адже він також базується на реальних подіях.

Та чи спроможний він стати несучою конструкцією історичної пам’яті всього народу України?  Ті, хто обстоюють виняткове (чи монопольне) право одного з міфів репрезентувати колективну пам'ять про війну, напевно, не усвідомлюють того, що у своєму нинішньому стані сучасне українське суспільство сповідує різні ціннісні орієнтири, отже, й різні «міфи війни».

І як би хто не намагався, різко змінити ситуацію найближчим часом не вдасться. Більше того, це може виявитися шкідливим, загострюючи полеміку й взаємні звинувачення.

Подолання «радянської спадщини» на полі словесних баталій довкола подій Другої світової війни – справа не проста. Існує чимало делікатних питань, яких розчерком пера, кількома публікаціями чи указами не зняти. Ми маємо бути свідомі інтересів України, її найближчих та віддалених перспектив.

Складні перипетії та суперечності процесу формування української політичної нації (ще далекого від завершення) переконують у тому, що надійною основою її нинішнього буття і тривкого існування в майбутньому можуть стати лише толерантність, ідеологічний плюралізм, культурна множинність, демократизм.

Війна – одна з найбільш вікопомних сторінок нашої історії. Але далеко не єдина. Не можна будувати суспільство й державу майбутнього лише на одній історичній (навіть такій епохальній!) події.

Але знати і пам’ятати про перемогу в ній ми зобов’язані. Як і віддавати шану всім, хто її здобув.

Голова Верховної Ради України,

Володимир Литвин

«Голос України», 30 квітня 2010 року