|
|
01.09.2006
12:00
|
 Версiя для друку |
Перспектива |
Не кожен Маленький українець може побувати в Торонто, але кожен Маленький українець напевно знає, що там, в Торонто, “гарно i добре”.
Дiйсно, в Торонто справдi добре, може тому, що нас там нема, а може й тому, що їхня влада не розповiдала там 50 рокiв байки про комунiзм, а вiдтак ще п’ятнадцять про скарби Полуботка, а збудувала сучасне мiсто, одне з найрозвинутiших i найза¬можнiших у свiтi.
Помаранчева влада однозначно пообiцяла всiм маленьким українцям, що вони вже скоро заживуть майже так заможньо, як на берегах щасливого Онтарiо.
Мiсто-мегаполiс Торонто — це величезний склобетонний котел з хмарочосiв, в якому переплавляються мiльйони мешканцiв усiх можливих нацiй i рас в єдиний щасливий “канадійський народ”. А в нас в Українi не те що народи не переплавляються, а й два маленьких українця, — схiдняк i захiдняк — нiяк не можуть злитися в одного “соборного українця”. Їх постiйно чомусь треба мирити, i всi нашi владнi мужi тiльки те й роблять, що мирять, починаючи вiд президента i закiнчуючи його незлiченними представниками по мiстах, районах та областях. А от коли вже будуть миритися маленькi українцi з маленькими росiянами, маленькими євреями, маленькими поляками i ще меншiшими своїми сусiдами по пiд’їзду, будинку i вулицi — невiдомо. Але зрозуміло, що влада роботу матиме.
А ось в Tоронто iснують собi цiлi нацiональнi квартали — тауни, якi зовсiм не має потреби мирити — вони процвiтають i щоденно приймають та обслуговують десятки тисяч мешканцiв i гостей. Здебiльшого це ресторани, кав’ярнi, крамнички, мистецькi галереї вiдповiдної нацiонально-культурної меншини. Є у Торонто i грецький таун, i арабський квартал, є маленька Італiя i досить таки немаленька Індiя, тут мирно cпiвiснує єврейський таун з лiванським, десь там по торонтiвських присiлках є й українськi тауни (та дауни).
Та все-таки найбiльше серед всього того культурного розмаїття вражає “чайна таун” (китайський квартал). Це не просто квартал, це зо десяток кварталiв на перехрестi двох центральних вулиць Торонто — Дундас i Спадiна.
Там зiбранi воєдино сотнi дрiбних i великих крамниць: продуктових, овочевих, рибних i лiкарських маркетiв i ринкiв, на яких представленi тисячi найменувань свiжих, сушених, пресованих, засолених, маринованих i абсолютно невiдомих нам продуктiв i лiкiв. А ще десятки оригiнальних ресторанiв, кафе, їдалень iз дуже специфiчною кухнею i ще бiльш специфiчним запахом. Є тут i китайськi готелi, клуби, галереї. I повсюди лине китайська мова, на нiй i музика, i телебачення, i преса, i всi вивiски, i назви товарiв. По-англiйськи тiльки цiни. Причому досить низькi, як для Канади.
Та ще бiльше вражає присутнiсть на цих китайських вулицях Торонто десятків бiлих канадiйцiв, що сидять на тротуарах чайна тауну i банально жебрають. Мiж них якось скромно затесався один щирий китайський жебрак, який на вiдмiну вiд своїх бiлих колег жебракував грою на нескладному iнструментi типу “один палка два струна”. А от бiлi прохачi випрошують доляри просто так, i напевно тут їм подають i поки що не проганяють.
Поки наша рiдна українська влада мирить своїх малих українцiв, представники пiдне¬бесної потроху освоюють i наше рiдне мiсто Iвано-Франкiвськ.
Ну те, що в нас все скрiзь завалено китайським товаром, це не секрет, а от тепер ще й пiдтягається його виробник. Це вiдбувається дуже класично i майже ритуально: спочатку засилається один представник, якого церемонiально спроводжають цiлим манчжурським селом чи то родинним кланом. Всiлякими правдами та неправдами вiн проникає в “країну призначення”, кидає якора i дає сигнал своїм родакам, а вже тi пiдтягаються до нього, заселяючись по десятеро в однiй кiмнатi, i вiдтак починають заробляти свої першi мiльйони.
Притому заробляють також традицiйно разом: скидаються, закуповують товар оптом по найнижчiй цiнi, вiдтак продають вiдповiдно найдешевше за будь-якого бiзнесмена-одинака, потім знову купують i знову продають. Cистема безвiдказно працює на їх прибуток. Kонкуренцiю не витримує нiхто. Хоча наша влада запевняє нас в тому, що постiйно (в перервах пiд час тяжкої роботи з примирення своїх маленьких українцiв) захищає мiсцевого українського виробника.
А “наш виробник” тим часом потроху мiгрує в то ж таки Торонто з надiєю залишитися там назавжди яким-небудь прибиральником чи санiтаром.
А що ж в українських кварталах українських мiст? Там найменшi українцi (дiти-сироти), позбавленi уваги заклопотаної благими трудами мiсцевої влади, жебракують на вулицях, а їх набагато старшi спiвгромадяни (бомжi) замерзають у пiдвалах та пiдворiттях. Пенсiонери пораються у смiтниках, люди з вищою освiтою продають панчохи на барахолках, молодь пiд звуки шаленого року потроху втягується в алкогольну та наркотичну залежнiсть, народжуванiсть невпинно скорочується. I як би не хвалилася влада величезними темпами житлового будiвництва, але найшвидше у нас все-таки розбудовуються кладовища.
Кажуть, соцiологи заклали в комп’ютер всi нашi суспiльнi данi про народжуванiсть i смертнiсть, про динамiку поширення негативних суспiльних явищ, онко¬логiчних та iнфекцiних захворювань (СНIДу, туберкульозу, гепатитiв), а також про суми та розмiри фiнансування медичних та соцiальних питань з державної казни. I ось, переваривши всю цю чисельну iнформацiю, комп’ютер видав результат на вiдповiдь: хто житиме на наших українських чорноземах через 50 рокiв? Бiльшу половину населення тодi становитиме нова нацiя “єврокитайцi”.
Тож, як би наша мiська влада не старалася впродовж останнiх рокiв будувати помпезнi споруди (фонтани, парки, церкви за грошi зі скудного мiського бюджету), подякують їм за це нащадки Конфуцiя, що за якихось 50 рокiв практикуватимуть свої ранковi гiмнастичнi вправи на галявинах нашого парку (імені “ще” Шевченка, чи “вже” того ж таки Конфуція?), а золотоглава українська греко-католицька церква в мiкрорайонi Пасiчна цiлком може стати китайською “мандариново-католицькою”.
I якщо нашi чисельнi депутати, чиновники i громадськi дiячi i надалi безуспiшно трудитимуться над виробленням концепцii нацiональної iдеї та нацiонального примирення, то закiнчиться все це, безумовно, у “чайна таунi” — на тротуарi перехрестя Мазепи i Бельведерської (не в Торонто, а в рiдному Cтанiславi), коли укра¬їнський хохол щиро зацiдить ложкою помiж очi українському москалю. А китайський подавач милостинi розведе їх в спорi, грiзно пригрозивши: «Мирiться браття, бо рису бiльше не дам».
Торонто, серпень 2006 р.
P.S. Майже всi подарунки та сувенiри з Торонто я придбав в "чайна таунi", а заодно i словничок китайської мови ...так... на майбутнє.
Андрій Микитин
|
Інші статті
Архів статей
|
Цю статтю переглянули 1437 разів |
|
|
RSS
