|
28.09.2010 12:00
|
Версiя для друку |
"Українська правда": Чому українці не вірять опозиції? |
Коли певні політичні сили кличуть маси до бою, дуже багато залежить від того, наскільки привабливий і незаплямований «прапор», себто репутацію, ідеологію, лідерів тощо вони мають. Від цього залежить довіра людей, бо без взаємної довіри в людському світі нічого не робиться. Довіра - це той будівельний розчин, що зв'язує міцно цеглини разом, щоб із них постав непорушний мур.
А коли дивишся на реакцію громадськості на заклики нинішньої опозиції, то важко не помітити, що довіра до неї якщо є, то мінімальна. На акції протесту, де пристрасно виступають Тимошенко, Яценюк, Гриценко, Тягнибок, Кириленко приходять жалюгідні купки людей, жалюгідні в порівнянні з минулим.
І слухають промовців без особливого ентузіазму, радше підкоряючись обов'язку і засаді «ну, так треба ж щось робити».
Невже ж має рацію діячка ВО «Свобода» Ірина Фаріон, коли каже, що мільйони українців стали «тушками», як і їхні представники в парламенті?
Втім, здається, проблема все ж таки не з людьми, а з так званою елітою.
Український народ часто потерпав через відсутність повноцінної провідної верстви, через людську мізерність тих, хто претендував на роль національного проводу. Якщо на початку ХХ століття нація ще могла втішатися ілюзіями щодо своїх провідників, то нині телебачення «роздягає» всіх, висвітлюючи доволі непривабливу картину. А є ще Інтернет, газети, журнали, радіо тощо.
Практично всі діячі нинішньої опозиції вже були при владі і нічим особливим там не відмітилися.
Хіба за «полум'яного революціонера» Юрія Луценка вітчизняна «ментівка» перетворилася на цивілізовану поліцію, і там перестали катувати і вбивати людей? Хіба там зникла корупція? То чому пан Луценко не зміг зробити те, що могли зробити його колеги в Грузії? Якщо не було можливості нічого зробити, чому довго і безрезультатно сидів у тому кріслі, замість піти у відставку?
Невже за каденції військового міністра Анатолія Гриценка (хоч він був не найгіршим керівником свого відомства) було розв'язано фундаментальні проблеми вітчизняних Збройних сил? Що важливого і корисного для України зробив екс-міністр закордонних справ і екс-спікер парламенту Арсеній Яценюк?
Що бачили в його виконанні, крім дещо анекдотичної виборчої кампанії, де він виступив у ролі карикатурного Рембо під проводом російських політтехнологів і пропонував розбудовувати єдиний європейський простір від Ужгорода до Владивостока (а в рідних Чернівцях встановлював пам'ятник австрійському цісарю, наче своїх героїв нема).
Нардеп Тарас Стецьків після помаранчевої революції мав доручення реформувати Перший Національний телеканал. Нічого не зробив і дуже не любить обговорювати цю тему.
Екс-віце-прем'єр В'ячеслав Кириленко намагався, і таки ж щось робив (дубляж українською іноземних стрічок, спроби українізації інформаційного простору, відродження національної пам'яті тощо), але деякі його дії залишилися незрозумілими.
Наприклад, 9 мільйонів гривень на розвиток української культури в Севастополі. Чомусь ніхто не простежив, як ці кошти використовувалися. Результат: ані грошей, ані якихось слідів розвитку української культури.
Добре, що нинішній шеф опозиційної «Нашої України» і соратник опозиційного Віктора Ющенка Валентин Наливайченко під час керівництва СБУ розсекретив чимало архівних документів цієї служби, але завдання СБУ полягає не в конкуренції з історичними інституціями Національної академії наук, а в гарантуванні державної безпеки України.
Однак саме в цій сфері великих успіхів не помічено. В Україні працювало і працює чимало антидержавних підривних структур, і ніяких заходів проти них вжито не було. Як пожартував одіозний Дмитро Корчинський: «СБУ протистояло НКВД, а треба було протистояти ФСБ».
Абсолютно збанкрутілій організації, що називається «Наша Україна», треба покаятися і взагалі піти геть, щоб не псувати політичне повітря країни.
Її заяви про рішучу опозиційність, як і листи ідейного гуру «НУ» Ющенка до Януковича з вимогою «не поступатися суверенітетом України» після всього того, що було зроблено на президентських виборах 2010 року, не кажучи вже про адміністративну «звитягу» пана Ющенка протягом власної президентської каденції, вже навіть не смішні.
Хоча сам екс-президент дедалі більше перетворюється на посміховисько, що однак не знімає підозр щодо другого видання попа Гапона.
Про абсолютну безпечність самого Ющенка та його камарильї для нової влади свідчать й нотки співчуття до нього, що з'явилися останнім часом у виступах Миколи Азарова і Ганни Герман, коли вони критикують Юлію Тимошенко.
Що ж стосується її, то Тимошенко, маючи поки найбільший опозиційний рейтинг, досі не поспішає якось пояснити масам чимало своїх дивних вчинків на посаді прем'єра.
Насамперед, йдеться про газові угоди, про цю кабалу для України. Але вона воліє про них взагалі не згадувати, а коли притискають до стінки, говорить, не заглиблюючись у деталі. Ці угоди є для неї величезним політичним і репутаційним тягарем.
Тоді, на початку 2009-го, Україна під тиском «Газпром»-Кремля мала протриматися ще два тижні - й опоненти були б змушені піти на поступки. А Тимошенко вирішила капітулювати. Чому? Що її спонукало?
Зрештою, якщо йшлося про безвихідь (а тиснули тоді не лише з Москви, а й зі співчуваючого їй Брюсселя), вона могла на знак протесту проти кабальних пропозицій і відсутності солідарності у захисті національних інтересів з боку Ющенка ще тоді піти у відставку і, можливо, ще тоді закласти підвалини своєї перемоги в 2010 році. Чому вона обрала найгірший з усіх можливих варіантів?
Допоки не буде представлено чітких пояснень з цього приводу, підозри щодо неї в українського загалу залишатимуться.
Не завадило б пояснити й дивні загравання з Кремлем, невиразну позицію в 2008 році щодо антигрузинської агресії, якісь провокативні консультації в 2009 році з Партією регіонів, принципову політику фінансового бойкоту Збройних сил України і таке інше.
Ніхто не визнав помилок, ніхто не подивився на себе критично, ніхто не здійснив роботу над помилками. Найбільшою мірою це стосується саме «Батьківщини». Мусять бо розуміти: кому більше дано, з того більше і спитається.
У 2010 році сталася непересічна подія, фундаментально змінився політичний режим у країні. Чому це сталося? Хто винний? Що робити? На ці доленосні запитання жодної глибокої, переконливої відповіді від сил, які називають себе опозиційними, суспільство не почуло.
Натомість уже понад 6 місяців діяльність опозиції зводиться до зойків із приводу пакостей нової влади й обурених вигуків: «Ви тільки подивіться, які вони негідники!» І нічого більше...
Проте як, приміром, та ж таки «Батьківщина» може діяти по-іншому, не маючи чіткої ідеології, бо «ми за все добре і проти всього поганого» - це не ідеологія. Де теоретики, мислителі? Де потужний інтелектуальний штаб партії? Де яскраві креативні постаті?
Зате триває пошесть одноосібних та групових зрад, що є абсолютно логічним. Адже такою була і залишається система партійної розбудови в «Батьківщині». Замість пошуку і залучення людей під добре опрацьовану, зрозумілу і привабливу ідеологію залучають бізнесменів, яким доручають формувати і фінансувати місцеві осередки.
Бізнесмени ставляться до цих осередків як до своєї приватної власності. Тому вони часто переходять до політичних опонентів разом зі своїми осередками. Таке ж саме ставлення вони демонструють до придбаних ними за рахунок купівлі місця у виборчому списку депутатських мандатів.
Вони їх уже оплатили і через те можуть ними вільно розпоряджатися, незважаючи на таку абстракцію, як партійна дисципліна, відданість, мораль тощо. «Батьківщина» не робила ставку на ідейних людей і, м'яко кажучи, не пропагувала високу мораль.
Ми часто чули заяви Тимошенко, що її депутатів купують опоненти за великі гроші. Але чому жодного разу нікого з покупців не схопили за руку? Сучасна техніка дозволяє це робити. Може, це не було б доказом у суді, але для суспільства цілком могло бути.
Чи не тому цього не відбулося, що хотілося й собі на майбутнє залишити можливість використання таких методів роботи з «ворожими» депутатами?
Майже всі опозиціонери вже були при владі (хоча б на обласному рівні, як-от ВО «Свобода»), абсолютно не продемонструвавши ніякого реального позитиву, а часто навіть дискредитувавши себе.
Ось саме тому народ і каже: вони вже були при владі та нічого не зробили, а тепер хочуть, щоб ми знову виборювали для них владу. Це аж ніяк не надихає на подвиги.
Громадян нудить від старої засмальцьованої колоди «інвалідів» української політики, деякі з котрих, нічого помітного не зробивши, вже 5-й термін сидять у Верховній Раді, напевно, очікуючи урочистого поховання за рахунок парламенту.
Вони тримаються за своє місце, немов воша за кожух. Якби вони так несамовито захищали українські інтереси, як свої приватні, то ми вже жили б у значно кращій країні.
Де свіжа кров опозиційного табору? Звісно, йдеться не про біологічний вік, бо деякі молодики, які народилися за доби «перебудови», демонструють такий зоологічний егоїзм, жадібність, цинізм і жлобство, що навіть запеклі номенклатурні партократи колишньої КПРС дивуються.
Варто лише згадати «молоду команду» Леоніда Черновецького...
Опозиціонерам треба звернути увагу на людей, які тривалий час не були запитані саме через їхню ідейність і порядність.
Без внутрішньої революції, насамперед ідеологічної і кадрово-організаційної, нинішня політизована публіка, яка називає себе опозицією, насправді буде лише псевдоопозицією і в історичному сенсі колективним попом Гапоном української нації.
Треба не лише критикувати нинішню владу, але й пропонувати альтернативу за схемою: ми відкидаємо політику Партії регіонів, а натомість пропонуємо свою стратегію для України. Ось її головні тези. Ось наше бачення світу взагалі й України зокрема. Ось наше розуміння сучасності і наша візія майбутнього.
Але для такої опозиційної діяльності треба мати талановиті інтелектуальні сили, а не продажних грошових мішків і чиновників у безпосередньому оточенні лідерів опозиції.
Трагедія сучасного моменту полягає в тому, що опозиція хоче залишитися такою ж самою, якою вона була при владі. А це шлях у нікуди. Для того, щоб змінити Україну, опозиція повинна сама докорінно змінитися, позбутися всього того, що призвело її і країну до нищівної політичної поразки в 2010 році.
Однак поки що не лише якихось практичних дій в цьому напрямку, а навіть усвідомлення необхідності таких дій, на жаль, помітити не можна.
Ігор Лосєв для «Української правди»
|
Інші статті
Архів статей
|
Цю статтю переглянули 1098 разів |
|
|