Довгожителі прикарпатського села Серафинці завдячують добрим станом здоров’я у поважні роки цілющій воді з місцевого потічка Ямгорів та праці на землі

«Це благодатний край, роботящі люди, які люблять своїх дітей та внуків, рідну землю, не цураються пісні та будь-якої селянської важкої роботи, – каже про серафинецьких довгожителів місцевий війт Дмитро Ощипко, зустрічаючи мене перед хатою 91-річної Марії Гуцуляк, однієї з довгожительок. – Таким людям – щирим, простим, добрим, роботящим Господь і віку продовжує, аби вони правнуків виховували та нас тішили».

За мить відчиняємо фіртку та заходимо до подвір’я. Хата зачинена. Бабця Марія…порається на городі. Диво та годі: поважна пані так швидко вимахує сапкою, що й не кожен з молодих за нею вженеться.

Побачивши гостей, швидко кидає роботи та підтюпцем до господи. А там вже й на кухню мерщій. Стіл накривати та пиріжечками смачними частувати. Вбравшись у  чепурненьку старовинну вишиванку, бабця Марія розповідає, що увесь вік тяжко працювала. У 18 років заміж вийшла, двоє діточок народила та виховала. При цьому гарувала на колгоспній фермі: корови доїла. Згодом на цегельному заводі та на полі спину гнула. Чоловік, повернувшись з війни інвалідом, помер у 1988 році. Нині бабцю тішать троє внуків та один правнук в далекій Італії.

Серафинецька довгожителька з усмішкою мовить, що своїм  здоров’ям та поважним віком завдячує Богові, дітям, внукам, правнукам та водичці з потічка Ямгорів, що за кілька метрів від бабусиної хати. Роками Марія Гуцуляк звідти воду набирала, вмивалася, купалася. А ще жалі та сльози водицею з Ямгорова вимивала. Напевно, є у тій водиці мінерали,  мікроелементи та ще багато чого корисного.  Але про ані бабця Марія, ані мешканці Серафинець не знають. Добра водиця – та й за те Богові дякують.

«Колись потічок був повноводий. Звідти воду пили. Там прали. Дітей купали. Худобу напували, – каже довгожителька. – А ондатри в потічку й дотепер водяться. Вони в нечистій воді жити не будуть».

На стінах бабусиної хати – старовинні ікони. Такі тепер і й не в кожному музеї  побачиш. Напевно, ще з ХІХ століття.

«У молитві та вірі наша сила, – каже бабця Марія, зауваживши, що розглядаю образи. – Без Господа ми ніщо. Бог мені віку продовжив. За Йому й дякую. Отак встаю зранку, помолюся за всю родину, живих та мертвих згадаю, та й до потічка, за цілющою водичкою. Дев’ять раз протираю обличчя студеничкою. Кілька секунд руки потримаю. Але тут головне, аби не перестудитися. Бо й цілюща вода може бути не на поміч, а на шкоду».

Після таких водних процедур можна й за роботу: нагодувати кури, свині, донедавна була й корова. А згодом – на город. Тепер гаряча пора треба всьому лад дати. Увечері невтомна довгожителька смаколиками родину частує. Від свекрухи, яка весільною кухаркою була, все вміння перейняла. Тепер від бабусиних пиріжків за вуха не відтягнеш.

Іншій довгожительці – Василині Островській незабаром буде 97. жінка також вдова, має  доньку, двох онуків та трьох правнуків. Її сила та здоров’я – у багаторічній праці на землі. Василину Василівну застаємо на городі.

«Навіщо тебе полюбила та душу тобі віддала, на світі я все позабула, але щастя з тобою знайшла», – долинає тихий голос з-поміж зелені.

«Це наша бабця землиці співають, аби швидше все росло, – каже серафинецький війт. – Чудовий голос до такого поважного віку зберегла. Хоча ніде на сцені не виступала».

Зрештою пані Василина навіть за межі рідного села мало виїжджала, але всім активно цікавилася.  А поради односельцям і досі дає.

«Її земля любить та лікує, – каже пан Ощипко, – бо Василина увесь вік на ній пропрацювала. Навіть деякі вікові проблеми зі здоров’ям зникають, коли бабця виходить на город. Візьме сапку в руки, торкнеться зелені – і вже за кілька годин стає легше. Найбільше сили набирається у квітнику. Може довго сидіти чи стояти біля різнобарвної краси – і усі хвороби відступають».

 А тим часом поважного віку пані Островська розповідає про справді лікувальну силу грунту.

«Ото, дитинко, як ми колись ранилися на стерні, чи серпом руку врізали, то брали трішки свяченої води, лили на порох та до порізу прикладали. Заживало. А тепер цього вже не робимо, бо земля не така, затруєна, закроплена невідь-чим».

Таких довгожителів у Серафинцях понад 20. Більшість жінки. Таємниці їхнього довголіття та здоров’я у простих речах – душевному спокої від молитви, любові від дітей, онуків, правнуків, сили від рідної землі та цілющої води.

Сабіна РУЖИЦЬКА, Серафинці