|
|
19.09.2006
12:00
|
 Версiя для друку |
Перерва у будуванні (мала розенкройцерівська легенда) |
Будівничих направив король, а мене командор Хреста і Рози Альваро да Карадон. Поки будівничі – камінь за каменем - складали стіни Собору, я в медитаціях і снах будував його містичного двійника, втричі прекраснішого за кам’яну будівлю. Я споруджував його з мрій і спогадів про химерні будівлі, бачені в східних мандрах. Було задумано: коли будівничі довершать свою кам’яницю, а Священство освятить храмину, я вселю примарного двійника у гранітне, цегляне й вапнякове тіло Собору. Й дух увійде в його відторгнуту від скель та водороздільних глин храмову плоть. Увійде, щоби жити там тисячоліття на прославу Божу. В ім’я істини, післаної нам, втаємниченим, через Троянду і Хрест.
Робота каменярів вже добігала кінця і моя праця була близька до завершення, коли сталося непередбачене. Вранці в Соборі знайшли повішеницю. Праці було зупинено, занурена у мій відчай, містична Душа Храму, що була майже створена мною, за кілька годин згасла та почорніла. Агонія недобудованої Душі зачепила моє тіло: ноги набрякли й на обличчі з’явилися бридки плями, немов знаки швидкої прокази.
Я довго молився, а потім почав збирати у торбу начиння для медитації, зняв зі стін арендованої кімнати зображення сонця і місяця. Потім забризкав вапном золоті зірки, намальовані сім років тому на стелі приблудним живописцем Луроном. Коли він малював ці зорі з нерівними променями, я був лише молодим і щасливим, а підмурівок храму ще не піднявся до рівня бруківки соборної площі. Тепер навіть згадувати ті світлі й наповнені завзяттям дні в мене не вистачало сил. Торбу за сім років збадала міль. Її тканина розлізалася під пальцями, пенали з ароматичними паличками вивалювалися крізь дірки на підлогу. Кришталеву кулю я загорнув окремо. Вона була подарунком старого вірменського містика. Її не можна було сполучати з дирявими речами дирявого сущого.
Ввечері прийшов Архітектор, почорнілий немов та мертва Душа. Він сказав, що мудрі маґістрати у Ратуші – з огляду на те, що, згідно Церковних канонів, зі сплюндрованої актом самогубства споруди не можна робити Храму -- вирішили добудувати вже колишній Собор як муніціпальний органний зал, спростивши вітрила центрального нефу й зменшивши діаметр та висоту куполів, яким тепер ніколи не пізнати хрестів. Він сказав також, що не може зібрати старших майстрів мулярського цеху. Всі вони пили по шинках з дівками.
Ми теж вирішили випити. Я відкоркував особливу сулію з божественим вином, зробленим з того відбірного й благословенного Розенкройцером винограду, що росте в севільських маєтностях командора. Я зберігав це вино до дня освячення Собору, але тепер це вже не мало жодного значення. Архітектор пив цю дорогоцінну амброзію як звичайну воду. Заїдаючи дешевим англійським сиром. Жирним, як стегна спадкових кухарок. При інших обставинах я б образився, а тепер мені було байдуже. Блідий, двотактовий голос Архітектора лише ковзав поверхнею моєї уваги. Реквієм, навмання складений з божевільних тем й криків дервішів, пульсував під моїми скронями.
Опівночі в двері хтось постукав.
Я відкрив двері, сподіваючись побачити старших майстрів, що шукають свого начальника. Але побачив старого волоцюгу, якому звик кидати дрібні монетки. Він зазвичай сидів на протилежному від мого помешкання кінці соборної площі.
«Я – Другий», -- сказав волоцюга. А мені навіть не стало сил образитися на командора, який таємно підстрахував мене дублером. Архітектор довго сміявся, а потім зауважив, що, мовляв, «ось вона, повнота Трикутника -- нас троє – ми можемо рухати світами і закликати янголів з Йєсоду -- але навіть утрьох ми не зможемо воскресити ту трикляту дурепу, що повісилася в Соборі й спаскудила все – тобто все-все-все-все».
«Давайте пити вино, благословенне й праведне», -- запропонував Другий.
Ми пили й повнота Трикутника густішала навколо нас.
Наранок прийшли майстри і сказали нам, що тіло повішениці щезло з міського моргу. Опівдні знайшовся добродій, котрий підтвердив під присягою, що бачив живу повішеницю, яка купувала хліб на розі вулиць Ліхтарної і Кривої. А потім таких свідків стало вже три. Мудрі маґістрати наказали вигнати з експертного покою неуважного лікаря, який помилково визнав повішеницю за мертву. Вони оголосили розшук воскреслої. Первинне призначення Собору було офіційно та урочисто визнане відновленим.
«Тому я й не вибачався, що запізнився на вашу вечерю. Випало трохи роботи», -- сказав мені волоцюга, коли я увечері кинув йому монетку. Щоправда монетку я кинув вже не волоцюзі, а Другому, містичний виріб якого невдовзі замешкає у Соборі.
«Першому, а не Другому», - виправляє мене Архітектор і я мовчки сприймаю це виправлення, хоча десь в глибинах моєї недосконалої самобутності виникають протест та образа. Адже, кажу, мовчу я, всі кути Трикутника є однаковими.
Володимир Єшкілєв
|
Інші статті
Архів статей
|
Цю статтю переглянули 1325 разів |
|
|
RSS
