День перед Новим роком - "Новини Івано-Франківська"

22.11.2017 01:02
Всі новини
ПРОБА ПЕРА
ПОЛІТИКА
КУЛЬТУРА
АБІТУРІЄНТ
ГРОМАДА
ЕКОНОМІКА
СПОРТ
ПРИГОДИ
АНОНСИ
ПРИКАРПАТТЯ
НЕГОДА
НОВИНИ САЙТУ
НОВИНИ БЮРО
(R) РЕКЛАМА
 RSS
Статті
26.04.2010
09:15

Версiя для друку

День перед Новим роком

Прокинувшись вранці, я одразу зрозуміла – сьогодні особливий день. Ну, зви­чайно, сьогодні тридцять перше грудня, а це означає, що незабаром Новий рік. Обожнюю це свято. В цьому році воно повинне бути особливим, адже подивіться, яка на вулиці краса. Великий лапатий сніг так гар­но сиплеться з неба. Пухнасті сніжинки чарівно кружляють у новорічному тан­ку. Ой, здається, мене кличе мама.

 

- Варваро, Варя! Вставай! Сніданок готовий! Сьогодні особливий день, потрі­бно як слід підготуватися.

- Так, іду, мамо!

- Еміліє! Міла! Чому ти ще лежиш? Вставай негайно!

- Я хочу спати!

- Нічого не знаю. Вставай! Сніданок готовий!

- Іду!- простогнала Міла з ліжка і накрилася ковдрою з головою.

 

Мене звати Варвара, але зазвичай мене називають Варя. Я дуже люблю му­зику. Мені подобаються різні стилі. Її я можу слухати годинами, і мама по­стійно на мене свариться. Також я люблю читати, проте останнім часом в мене не має такої можливості. Кінець семестру, що поробиш. Та тепер на канікулах я думаю, що надолужу втрачене. Я романтик і пишу вірші. Це в мене непогано виходить. Також люблю фотографувати.

 

Емілія – це моя сестра близнючка. Хоч зовні ми дуже схожі, але за характером абсолютно різні. Міла комунікабельна дівчинка. В неї багато друзів і зна­йомих. Емілія надзвичайно енергійна і ніколи не сидить на місці. Вона обожнює кататися на роликах і ковзанах. Це її улюблене заняття. Міла також пише вірші, але вельми рідко. Часом в неї виходять вірші кращі, ніж у мене, і вона цим ШАЛЕНО пишається. Ще Емілія класно грає на гітарі, а я на фортепіані. Ми навіть намагалися написати пісню і в нас вийшло. Але потім муза від нас пішла, і ми більше цим не займалися. Міла дуже любить спати вранці. Ось і зараз вона натягнула на себе ковдру і кумедно посопує.

 

- Більше я чекати не буду. Ми з татом сідаємо снідати, а ви як хочете. – сказала суворо мама.

- Йдемо. - відповіла я – Міла, вставай. Скільки можна спати?

- Та іду вже, іду.

 

Піднялась сонна Міла, і ми почимчикували на кухню. З самого рану мама почала завантажувати нас різними справами. Така в неї звичка.

- В нас сьогодні дуже багато справ,– наголосила мама., – По – перше, ви пови­нні прибрати в кімнаті…

- Знову прибирати, – нахмурилися ми удвох.

- Так. Знов. Адже у вас такий гармидер!!! Ніби там ураган пройшовся.

- Ураган – це Міла, – посміхаючись сказала я. – Мамо, ви взагалі нас неправи­льно назвали. Я повинна бути Мілою, а Міла – Варварою.

- Можливо, проте я не договорила! Після прибирання обов’язково нарядіть ялинку, а то вже тридцять перше грудня, а в нас ще ялинки немає.

- Я думаю, що це все? – запитала Міла з надією в очах.

- Поки все. Та я ще придумаю вам роботу.

- Ну, як завжди, – сказали ми в один голос.

 

Поснідавши, ми почали прибирати. О, як ми не любили наводити порядок у своїх речах. Це було наше найбільш неулюблене заняття. І, щоб якось скоротити час, ми слухали музику. Добре, що нам подобалась однакова музика. А якби наші смаки були різними, то це був би ще один привід для сварки. Під час прибирання Емілія дуже любить співати. Їй, чесно кажучи, ведмідь наступив на вухо, проте таким людям, як Міла, це абсолютно не заважає. Нам ще повезло, що в нас немає сусідів, а то у нас були б великі проблеми. І це прибирання не було виклю­ченням. Сьогодні, як і завжди, вона горланила свою улюблену пісню гурту Smokie «Derry girl».

 

Це прибирання не віщувало нічого особливого. Закінчивши прибирати у кімнаті, ми пішли тріпати коврики на двір. У білосніжному снігу на сонці щось виблискувало. Це був дуже гарний кулон, здається, навіть золотий.

 

- Міла, дивись, що я знайшла! Це випадково не твоє?

- Ні, але дуже гарна річ. Можна я поміряю?

 

Коли Міла вдягнула кулон, то почала зникати. Перелякавшись, я схопила се­стру за руку. І відчула, що стаю все легшою і легшою. Усі дерева, будинки, перехожі попливли у мене перед очима, а згодом взагалі зникли. А перед нами з’явилось справжнє українське село. Спочатку ми не могли зрозуміти, що з нами трапилося.

 

Була страшенна заметіль. Добре, що ми тепло вдяглися. Мело так, ніби сам чорт керував цією завірюхою.

 

- Варя, що робити? Навіщо я вдягла цей кулон?

- Навіщо ти вдягла? А навіщо я взагалі його знайшла? Треба подумати. За­раз підемо у першу хату і попросимося на нічліг, а то вже сутеніє.

- Добре, але мені страшно. Звідки ти знаєш, які люди тут живуть?

- Якщо ти така боягузка, то можеш мерзнути тут, на вулиці.

- Гаразд. Я не буду боятися.

 

І ми підійшли до першої хати. Будинок був дуже гарно оздоблений зовні. Розписаний різними прекрасними картинами. Зразу було видно, що це статечні люди. Міла постукала у двері. Нам відчинила двері дівчина в не заможному, але охайному вбрані (напевне наймичка).

 

- Добрий вечір! А ви до кого?

 - Ми до вас!- відповіла я.

 

Наймичка дуже здивувалася, коли побачила наше вбрання. На мені були: фі­олетові кеди, жовті джинси, фіолетова куртка та жовта шапка. У Міли все було навпаки: жовті кеди, фіолетові джинси, жовта куртка та фіолетова ша­пка. У наймички був шок. Вона стояла і не могла вимовити навіть слова. Проте, зібравшись з силами, вона все - таки вимовила: «Проходьте.»

Коли ми зайшли до хати, усіх мешканців оселі охопило не менше здиву­вання. Господар, який якраз узяв велику миску з варениками так і впустив її собі на коліна від несподіванки. Далі була німа сцена. З нас не зводили очей (такі ми були цікаві). Після невеликої паузи нас посадили за стіл і почали роз­питувати. Хто ми? Звідки? І як сюди потрапили? Ми були вимушені розпові­сти усе з самого початку, не пропускаючи ні однієї деталі.

 

- Ні. Я не вірю. - Відповів хазяїн.

- Та ми самі не можемо у це повірити, - сказали ми в один голос, – але це факт.

- А як ви збираєтесь дістатись додому?

- Ми ще не знаємо. Але хочемо поскоріше повернутися. В нас вже почали святкувати Новий рік.

- А ми не приділяємо великої уваги цьому святу. Ми святкуємо Різдво. – ска­зала дружина господаря – тітка Параска, яка тільки зараз оговталась після таких подій.

- А розкажіть нам, будь – ласка, як ви святкуєте Різдво, –запропонувала Міла, доїдаючи вареник з сиром. У початку нашої історії я забула сказати, що Емілія полюбляє усе смачненьке. Хоч вона і є надзвичайно стрункою.

- Ми не проти, – відповів господар - дядько Митрофан. - До Різдва ми готує­мося дуже ретельно. Я зберігаю сніп «Рай – Дідух» з обжинків у клуні. Вигодовую кабанця; деру достатньо проса та гречки на пшоно та крупи; роблю повний лад у господарстві: упорядковую хліви, стайні, обори, комори, стебник, погреби, подвір’я; виготовляю мед; справляю чи лагоджу сані.

- А я завчасно купляю нові макітри, горщики, покришки, нові миски і лож­ки. – похизувалася тітка Параска. Адже не могла вона промовчати. Так хотілося їй і своє слово вставити, що б усі знали, яка вона хазяйка. – Також ми з дочками шиємо нову білизну для всіх членів родини, готуємо нові чисті рядна, вішаємо рушники на стіни. Подивіться, яка в нас краса!

- Так, в вашому домі надзвичайно гарно і затишно! – зауважили ми, як зав­жди, в один голос.

 

- Ще ми білимо двічі хату, а долівку вимащуємо жовтою чи зеленою гли­ною, комин розмальовуємо квітами, свійськими та фантастичними пта­хами. – сказала середня дочка Галя. – Цим займаюся саме я, адже в мене, як каже мама, талант.

- Ваш комин дуже гарний. В тебе справді є талант. – мовила Міла, яка не га­ючи ні хвилини, їла кутю.

 

- А я перед Різдвом вчу колядки, – пропищала найменша дочка Мелашка. – Та­кож я готую торбинку для коляди та щедрівки і вивчаю різні побажання та привітання. В цьому мені допомагає моя старша сестра Ґандзя.

- А ми з Галочкою плетемо вінки, – сказала тихенько Ґандзя, адже була трохи сором’злива, - частіше усього з барвінку, а коли його не має, то бе­ремо інше зілля.

- Ви так ретельно готуєтесь до Різдва!Я просто дивуюся вашій старанності!– Сказала я з захватом у голосі.

- Тепер ваша черга розказувати, як ви готуєтесь до Нового року, адже нам дуже цікаво дізнатися про ваші звичаї. – З цікавістю подивившись мені в очі, сказала тітка Параска.

 

- Розповідь почну я. Нехай Міла поки доїдає. Ми також ретельно готуємося до Нового року. Прибираємо у домі, наряджаємо ялинку, готуємо смачні страви, наприклад, «салат Олів’є», печену рибу, піццу та інші, не менш смачні страви. Дорослі готують один одному новорічні подарунки.


- Усі маленькі діти вірять у чу­деса. – Продовжила розповідь Міла. Одне з таких чудес – це Дід Мороз, який у новорічну ніч приходить до нас і кладе дітям під ялинку подарунки. Цілий рік він готується до цього свята. Діти пишуть йому листи, в яких розповідають про свої успіхи та просять в Діда Мороза подарунки. А він, в свою чергу, ходить по магази­нах і вибирає сюрпризи для малят. У ніч на перше січня він розносить подарунки дітям усієї планети. Йому повезло, що в різних куточках Землі різний час, а то якби він встиг за одну ніч все зробити? Він мчить по ніч­ному небі на своїх казкових санях, а в упряжці у Діда Мороза чарівні олені. Зупиняючись на дахах, він залазить у димар і проникає у будинки та квартири. А в кого не має димаря, тут вже важче впоратися Діду Морозу з такою з такою задачкою, проте він – чарівник, і такі труднощі йому не страшні. Дідусь промовляє чарівні слова, які знає лише він один, і спокійно проходить крізь вікно або стіну. Прокинувшись вранці, діти і навіть дорослі, які також вірять у чудеса, радіють новорічним подарункам. Нікого Дід Мороз не залишає без сюрпризу.

 

- Як цікаво! – Сказали хором усі мешканці оселі. Вони були приголомшені такою розповіддю, адже ще ніколи на світі вони не чули ні чого подібного.

- Я ніколи не думала, що таке буває на світі! – сказала вражена тітка Параска.

- А ви бачили Діда Мороза? Який він? – Запитала Мелашка.

- Ми не бачили його. – Сказали ми удвох з Мілою.

- Та розповідають, що він носить червоний жупан,червоні чоботи і червоні штани. У нього довга – довга борода та червоний ніс. – Сказала Емілія.

- А чому він червоний? – Не стомлюючись завалювати нас питаннями, сказала Мелашка.

- Хіба не зрозуміло?Дід Мороз цілу ніч розвозить подарунки, а на вулиці холодно. От коли ти довго побудеш на вулиці взимку, який у тебе носик?

- Червоний.

- От саме через це і у Діда Мороза Червоний ніс. Зрозуміло?

- Так.

 

І тут….

 

- Варваро, Варя! Вставай! Сніданок готовий!Сьогодні особливий день, потрі­бно як слід підготуватися.

- Значить, це мені наснилося?

- Що ти там бурмочеш? – Запитала Міла спросоння.

- Мені такий сон сьогодні наснився, що ні в казках сказати, ні пером написати.

- А, що тобі снилося? – запитала зацікавлена Міла.

- Ніби ми з тобою потрапили і минуле….

- І нам розповідали про Різдво…

- А ти звідки знаєш?

- Мені такий самий сон снився.

- А мама взяла і розбудила нас. – Обурилась я.

- А ти помітила, що все починається, як у сні!

- Так. Дивно, але факт…

 

Автор: Пампуха Валерія, м. Житомир

 

return_links(15); ?>
Інші новини
Цю новину переглянули 2200 разів




©  БРIЗ, 2005-2011
Будь-яке використання iнформацiї не тiльки дозволяється, а й заохочується, у тому числi i матерiально. 067.74.22.74.9
Усі матеріали сайту дозволено використовувати на умовах GNU Free Documentation License без незмінюваних секцій та Creative Commons Attribution/Share-Alike

return_links(15); ?>