Як руйнується світ...

Знаєте, я давно думала про те, що стається з нами. Чому перестаємо вірити в Бога? Чому руйнуємо моральні цінності, які були в цьому світі споконвіків? Чому нікого не турбує смерть інших? Чому всі люди вважають свої проблеми серйознішими аніж, наприклад, голод в Африці?

Напевно все тому, що усі ми в першу чергу думаємо про себе, інколи навіть важко уявити, що хтось може також думати, куди там щось відчувати.  

Батьки так зайняті своїм життям, що й не помічають нас… своїх дітей. Не слухають нас. Не прислухаються до нас. А мі, як і дорослі, шукаємо втіхи в тютюні, алкоголі, а інколи і в наркотиках. Але це не полегшує життя, а навпаки поглибшає нашу проблему. Тому, що це не щастя, це просто ілюзія. Ми шукаємо заміну батьківській любові й турботі. А заміни немає.

Так боляче, коли про тебе забувають. Коли батько не дзвонить. Коли мати не цікавиться тобою. Так, я розумію, що вона мені довіряє. Я з малого віку робила все сама. Хіба що я до сих пір не навчилась прати одяг в машинці, але то пусте. Мені боляче від того, що я не можу сказати своїм батькам про те, що їм й так важко, а вони заслуговують щастя. Але найболючіше, що вони нічого не помічають. Не помічають те, що інколи я не їм по три дні, чи мій поганий настрій. Вони думають, я цілком нормальна дитина, але в свої 14 років я вже думала про суїцид. Хіба це так, як мають жити діти? Як ви думаєте? Я кожен день бачу дітей, які палять чи п’ють. Хіба таке майбутнє для нас хотіли?

Дуже хочеться бути безтурботним підлітком як в кіно, але не виходить. Ми все страждаємо. Я не одна така. Ми всі плачемо, але робимо це так, щоб ви не бачили. Ми всі намагаємось бути сильними. Але не завжди виходить.  Наші маленькі душі ламаються.

Моя найкраща подруга завжди чує від батьків: «Ти не зможеш!» або «Спустись на землю і подумай про щось реальне!». Хіба так ми виростимо нормальними і здоровими? Де ваша підтримка? Де ви, батьки? Ви нам потрібні… але вас як завжди немає. І не треба тоді дивуватись, якщо одного дня ми підемо з вашого життя. Я не кажу про смерть, ні. Я кажу про втечу від болю. Нам не треба вашого жалю. Нам треба любов. Просніться поки не пізно…

© Броніцька Тетяна, м.Київ